— Я його не боюся, — зашарівся Юра, — але Миша ненавидить мене, як буржуя; якби я втрутився, він би розцінив це як підлабузництво. За нього не турбуйтеся: йому не потрібен ні ваш захист, ні мій.

— Правду треба захищати скрізь, завжди й повсюдно. — Валентин Валентинович усівся в крісло й закурив тонку цигарку. — Щодо Альфонса, то він закінчить в'язницею. Тиняється в дворі з фінкою, дорослий парубійко!

— А куди йому податися? В комсомол? Позіхати на зборах?

— Ти теж не комсомолець.

— І що мене жде? В інститут не приймуть: не робітник, не син робітника.

— Приймають і не робітників. Твій батько — лікар, вступай до медичного.

— Длубатися в чужому сопливому носі?

— Що ж тебе приваблює? — й собі запитав Валентин Валентинович.

— Кіно.

— Є здібності?

— В кіно потрібен зовнішній вигляд.

Валентин Валентинович окинув оцінюючим поглядом Юру.

— Зовнішність у тебе є.

— Один кінорежисер, татків пацієнт, обіцяв узяти мене на зйомки.

— Чудово! Будеш радянським Рудольфо Валентіно або Дугласом Фербенксом.

— Вів почне знімати нову картину через рік, — знічено проказав Юра. — Що я робитиму після школи? На фабрику?

— До речі, чому ваша школа так зв'язана з фабрикою?

— Проходимо виробничу практику — два дні на тиждень, дістаємо «трудове» виховання, навіть пишемо дипломні роботи, майже як у вузі. З нас готують щось на зразок статистів. Така нудота!

— Даремно нехтуєш цим, — сказав Валентин Валентинович, — інші після школи йдуть на біржу праці або в чорнороби. А ти одразу дістаєш фах.

— Мені потрібна незалежність.

— Професія актора тобі її дасть?

— До певної міри.

— Помиляєшся. Незалежність дається тільки цими…

Валентин Валентинович поворушив пальцями, ніби перебираючи монети.