— Ви дієте щодо мене ніби за якимсь неписаним розкладом, — сказав він, милуючись кільцем випущеного диму. — Торік, якщо пригадуєте, ви також викликали мене наприкінці серпня, щоб направити на роботу в Родопський край. Я маю на увазі доспатсько-момчиловську справу. Тоді я реставрував велику, прикрашену живописом грецьку амфору. Тепер працюю над двома чудовими іонійськими гідріями.

Абакум зручніше вмостився в кріслі і простягнув ноги, його вії були напівопущені, губи стиснуті, сухе обличчя здавалося нерухомим, неначе він заснув. Захов спокійно сидів і, можливо, всміхався своєю поблажливо-добродушною усмішкою, яку можна було помітити лише по очах.

Від його слів полковник мало не підскочив на стільці. Ванов розвів руками, нахилився і важко сперся грудьми на край полірованого письмового стола.

— Товаришу Захов, — промовив, нарешті, полковник, не зводячи очей з обличчя капітана. — Звідки ти знаєш, що я знову пошлю тебе в Родопський край і саме в Триград?

— Ящурна справа, — тихо відповів Абакум.

— Але чому ти думаєш, що я викликав тебе саме з приводу ящурної справи? А може, я вирішив послати тебе слідами зниклого секретного документа про мідедобувне виробництво?

— Це теж дуже важливо, — зауважив Абакум. — Але б'юся об заклад, що ви викликали мене саме в зв'язку з ящурною справою. Навіть можу сказати чому.

Полковник потер рукою лоба, оглядівся, немов хотів пересвідчитися, що в кабінеті нікого, крім них, немає, і знизав плечима.

— Гляньте, будь ласка, — всміхнувся Абакум. — На вашому письмовому столі лежить папка, а на її правому верхньому ріжку видно номер і напис, чітко виведені червоним олівцем. Звичайно, напис умовний, але я дуже добре знаю, що він означає: це кодовий знак Смоленського управління. Я запам'ятав його ще з часу розслідування момчиловської справи.