Тепер, немовби зайшовши до нього випадково, Абакум мав намір узяти непомітно дві пляшечки з вакциною — одну з тих, що їх надсилали в заражені прикордонні райони, і другу з непочатої партії, у фабричній упаковці. Капітан хотів обидві пляшечки віднести в хімічну лабораторію управління Державної безпеки, щоб встановити, чи однакова вакцина в них, чи немає різниці в її інтенсивності. Капітан задумав ще дещо, але чекав, поки прибуде на місце, щоб зорієнтуватись в обстановці.
Не доїжджаючи до складів, Абакум попросив шофера зупинитись і сотню кроків, які відділяли його од під'їзду, пройшов пішки. Він простував короткою і вузькою, з маленькими тротуарами вуличкою біля моста, який пролягав над коліями залізничної станції Сердик. Вуличка була запорошена і брудна, бо з ранку до вечора по її вибитій бруківці тяглися валки возів. Вона спускалася вниз між двома рядами низеньких будинків з вимощеними диким каменем подвір'ячками, на яких де-не-де росли кущі бузку та старі акації, посивілі від спеки й вуличного пилу.
Склади Центру містилися в одноповерховому, але масивному квадратному будинку, фасад якого виходив на вулицю, а задня частина впиралась у похилений паркан з трухлявих дощок, за яким височіли стіни початої колись, але незакінченої і тепер занедбаної будівлі. Як і всякий склад, це приміщення мало похмурий вигляд, а облуплена штукатурка і заґратовані вікна робили його схожим на в'язницю.