Абакум ішов по протилежному боці вулиці, мимохідь вивчаючи підступи до складу, і хтозна-чому — це траплялося з ним рідко — відчував у душі якийсь дивний і незрозумілий неспокій. Оглядаючи похмурий, зловісний будинок, він уже жалкував, що так зневажливо ставився до його господаря, начальника складу. Рашков, молодий веселий чоловік, який змушений був проводити більшість свого часу в цій величезній домовині, заслуговував, звичайно, на тепліше ставлення і більшу повагу.

«Зараз я йому скажу щось хороше, приємне», — подумав Абакум і натиснув кнопку дзвоника. Потім натиснув ще раз, але ніхто не озивався. Капітан глянув на годинника. Стрілки показували пів на дванадцяту. Абакум підніс руку, щоб подзвонити втретє, та не встиг доторкнутися до нікельованої кнопки: замок різко і важко, мов затвор гармати, клацнув, і товсті дубові двері швидко відчинились, ніби їх штовхнула могутня пружина. Перед Абакумом стояв зляканий, наче заціпенілий від жаху чоловік.

Цьому низенькому плішивому чоловікові із зморщеним, немов стара гармонія, обличчям було років п'ятдесят. Він був одягнений в синій брудний робочий халат, а підняті високо над гострим носом окуляри з дротяними дужками здавалися приклеєними до опуклого лоба.

Абакум умів з першого погляду помітити і запам'ятати десятки всяких подробиць у зовнішності випадково зустрінутої людини. Цю рідкісну здатність мають небагато людей. Обдаровані гострою спостережливістю, вони в надзвичайно короткий час бачать і запам'ятовують величезну кількість подробиць. Їхня зорова пам'ять схожа на невидиму чарівну кінокамеру, що все фіксує. Але Абакум мав ще й іншу здатність, і, гадаю, вона була просто винятковою. Своїм швидким поглядом він схоплював не тільки деталі зовнішності, але й особливості цих деталей, розкривав риси характеру, що ховалися за ними, угадував вчинки, а в багатьох випадках і наміри людей.