В Італії я зажив багатієм, але спокійне, мирне життя було мені не до серця.

Я поривався до нових пригод і подвигів.

Тому я дуже зрадів, коли почув, що недалеко від Італії спалахнула нова війна: англійці воювали з іспанцями.

Не гаючи й хвилини, скочив я на коня і помчав на поле битви.

Іспанці саме облягали англійську фортецю Гібралтар; я мерщій пробрався до обложених.

Генерал, який командував фортецею, був мій добрий приятель. Він зустрів мене з розкритими обіймами і заходився показувати мені свої нові укріплення, бо він знав, що я можу дати йому розумну й корисну пораду.

Стоячи на мурі Гібралтара, я бачив крізь підзорну трубу, що іспанці наводять жерло своєї ґармати якраз на те місце, де ми обидва стояли.

Не гаючи й хвилини, я наказав, щоб на це саме місце поставили величезну гармату.

— Навіщо? — спитав генерал.

— Ось побачиш! — відказав я.

Як тільки гармату підкотили до мене, я націлив її жерло в самісіньке жерло ворожої гармати і, коли іспанський гармаш підніс до своєї гармати гніт, я голосно скомандував:

— Вогонь!

Обидві гармати гримнули заразом.

Сталося те, чого я сподівався: у тій точці, яку я собі намітив, двоє ядер — наше і вороже — стукнулися так, що страх, і вороже ядро полетіло назад.

Уявіть собі: воно полетіло назад на іспанців.

Воно відірвало голову іспанському гармашеві і шістнадцятьом іспанським солдатам.

Воно збило щогли у трьох кораблів, що стояли в іспанській гавані, і помчало просто в Африку.