Пролетівши ще двісті чотирнадцять миль, воно впало на покрівлю вбогої іспанської халупи, де жила якась бабуся. Бабуся лежала горілиць і спала з роззявленим ротом. Ядро пробило покрівлю, влучило бабусі просто в рот, вибило їй останні зуби і застрягло в горлянці — ні туди, ні сюди!

До халупи вбіг бабусин чоловік, людина гаряча і кмітлива.

Він засунув руку їй у горлянку і спробував витягти звідти ядро, але воно й не зворухнулося.

Тоді він підніс їй до носа добрячу пучку тютюну; вона чхнула, та так гарненько, що ядро вилетіло вікном надвір!

Он скільки лиха накоїло іспанцям їхнє ж таки ядро, яке я послав їм назад.

Та й наше ядро було їм не на радість: воно влучило в їхній військовий корабель і пустило його на дно, а на кораблі було двісті іспанських матросів!

Отже, англійці виграли цю війну головним чином завдяки моїй винахідливості.

— Спасибі тобі, любий Мюнхаузене,— сказав мій друг генерал, міцно стискаючи мені руки.— Якби не ти, ми пропали б. Нашою блискучою перемогою ми завдячуємо лише тобі.

— Дрібниці, дрібниці! — сказав я. — Я завжди радий служити своїм приятелям.

Щоб віддячити за мою послугу, англійський генерал хотів надати мені чин полковника, але я, бувши людиною дуже скромною, відмовився від такої високої честі.

ОДИН СУПРОТИ ТИСЯЧІ

Я так і сказав генералові: — Не треба мені ні орденів, ані чинів! Я допомагаю вам по-дружньому, безкорисливо. Просто я люблю англійців.

— Спасибі тобі, друже Мюнхаузен! — сказав генерал, ще раз потискуючи мені руки.— Допомагай нам, будь ласка, й надалі.

— Залюбки,— відповів я і поплескав старого по плечу.— Я радий служити британському народові.

Незабаром мені знову випала нагода допомогти моїм друзям англійцям.

Я перевдягнувся іспанським священиком і, коли настала ніч, прокрався у ворожий табір.

Іспанці спали як убиті, і ніхто не побачив мене. Я тихенько взявся до роботи: пішов туди, де стояли їхні страшні гармати, і швиденько-швиденько почав кидати ці гармати в море одну за одною — геть далі від берега.