Це було не так-то легко, бо всіх гармат було понад триста.

Упоравшись із гарматами, я постягав насеред табору всі дерев'яні тачки, брички, вози, гарби, які тільки в таборі знайшлися, скидав їх на одну купу й підпалив.

Вони спалахнули, як порох. Почалася страшенна пожежа.

Іспанці прокинулися і з відчаю забігали по табору.

їм з переляку здалося, що вночі у їхньому таборі побувало сім чи вісім англійських полків.

Вони не могли й подумати, що цей розгром вчинила одна людина.

Іспанський головнокомандувач від жаху кинувся тікати і, не спиняючись, біг два тижні, аж поки добіг до Мадріда.

Усе його військо чкурнуло за ним, не сміючи навіть озирнутися назад.

Таким чином, завдяки моїй хоробрості, англійці остаточно зломили ворога.

— Що б ми робили без Мюнхаузена? — казали вони і, тиснучи мені руки, називали мене рятівником англійської армії.

Англійці були такі вдячні мені за подану допомогу, що запросили мене до Лондона погостювати.

Я охоче поселився в Англії, і гадки не маючи про те, які пригоди чекають на мене в цій країні.

ЛЮДИНА-ЯДРО

А пригоди були жахливі.

Гуляючи якось околицями Лондона, я дуже втомився і мені схотілось прилягти спочити. День був літній, сонце пекло немилосердно, я мріяв про холодок де-небудь під розлогим деревом. Але дерева поблизу не було, і я, шукаючи прохолодного куточка, вліз у жерло старої гармати і зараз же заснув міцним сном.

А треба вам сказати, що саме того дня англійці святкували мою перемогу над іспанською армією і на радощах били з усіх гармат.

До гармати, в якій я спав, підійшов гармаш і вистрелив.

Я вилетів з гармати, як добряче ядро, і, перелетівши на той бік річки, потрапив у двір якогось селянина. На щастя, у дворі було складене м'яке сіно. Я ввігнався в нього головою — якраз у середину великого стогу. Це врятувало мені життя, але, звичайно, я знепритомнів.