— Я гадаю, — сказав Швейк, — що нам треба на все дивитися з кращого боку. Адже кожний може помилятися і мусить обов’язково помилятися, чим більше над чимсь роздумує.

Судові лікарі — теж люди, нема нікого без «але». Ось, наприклад, одного разу в Нуслях, саме біля мосту через Ботич

Я беркиць на землю, а він присвітив мені в обличчя і каже: «Помилка, це не він», і так розлютився через цю помилку, що вперіщив мене ще раз по спині. Помилятися аж до самої смерті — це вже таке по людях ходить. Хоча б взяти такий випадок: один пан знайшов вночі якогось напівзамерзлого скаженого пса, взяв його з собою додому і пхнув жінці під перину. Пес зогрівся, опритомнів і покусав усю родину, а найменшого в колисці розірвав і зжер. Або, наприклад, я вам розповім, як у нас помилився один токар. Він відімкнув подільський костел, бо думав, що прийшов додому, роззувся в ризниці, бо думав, що він у себе в кухні, вмостився на вівтар, бо думав, ніби він у своїй хаті в ліжку, накрився якимись покровами з вівтаря із священними написами, а під голову поклав собі євангеліє та ще інші священні книги, щоб вище було під головою. Вранці його знайшов там паламар. Токар вже до того часу протверезився і добродушно пояснив, що це, мовляв, помилка. «Нічого собі помилка, — відповів паламар, — через таку помилку треба знову костел освячувати». Потім погнали того токаря до судових лікарів, а ті довели, що він був при повному розумі і зовсім тверезий, бо, мовляв, коли б він нализався, то ключем не потрапив би в замок костельної брами. Потім цей токар так і помер у панкрацькій тюрмі.

Або ще наведу вам один приклад, як у Кладні помилився поліцейський пес — вівчарка відомого капітана Роттера. Капітан Роттер дресирував тих псів і випробовував їх на різних волоцюгах, так що всі волоцюги почали обминати Кладненську округу, мов зачумлену. Тоді Роттер наказав жандармам за всяку ціну знайти когось підозрілого. Ті й привели йому одного разу досить пристойно вдягненого чоловіка, на якого вони натрапили в Ланських лісах. Він сидів там на пеньочку.