Роттер наказав відрізати клаптик поли від його пальта і дав той клаптик понюхати псам. Потім цього чоловіка відвели в якусь цегельню за містом, а по слідах пустили дресированих псів. Ті його знайшли і привели назад. Потім цього чоловіка примусили лізти по якійсь драбині на горище, стрибати через мур і кидатися у ставок, а пси, звичайно, за ним. Наприкінці виявилося, що це був чеський радикальний депутат, якому настогидло засідати в парламенті, і він виїхав на прогулянку у Ланські ліси. Тому я й кажу: немає людей без помилок.

Помилятися властиво всім: хай то вчені, чи придуркуваті, чи просто неосвічені бовдури. І міністри помиляються.

Комісія судових лікарів, яка мала вирішити, наскільки психічний стан обвинуваченого Швейка відповідає чи не відповідає усім його переліченим у рапорті злочинам, складалася з трьох дуже поважних панів. Причому погляд кожного зокрема діаметрально різнився від будь-якого погляду інших двох. Вони були представниками трьох різних протилежних напрямків і психіатричних шкіл, і якщо ці протилежні наукові табори прийшли до цілковитої згоди щодо Швейка, то це можна пояснити лише тим величезним враженням, яке Швейк справив на всю комісію, коли ввійшов у зал, де мали обслідувати його психічний стан. Побачивши на стіні портрет австрійського монарха, він вигукнув: «Панове, хай живе цісар Франц Йосиф Перший».

Справа була зовсім ясна. Завдяки спонтанному виступові Швейка відпала ціла низка питань. Залишилися лише найважливіші. Відповіді на них мали підтвердити на підставі системи доктора психіатрії Каллерзона, доктора Гевероха і англійця Вейкінґа