— Вчора у нас було два похорони, — звернув розмову на інше паламар св. Аполлінарія.

— Мабуть, хтось вмер, — сказав другий відвідувач, а третій спитав:

— А похорони були з катафалком?

— Цікаво знати, — сказав Швейк, — як виглядатимуть похорони військових під час цієї війни?

Відвідувачі встали, розрахувалися і тихо вийшли. Швейк залишився наодинці з панею Палівцевою.

— Я ніколи не думав, — сказав він, — щоб невинну людину могли засудити на десять років. А втім, колись одному невинному вліпили п’ять років. Таке я вже чув, але щоб на десять — це вже трохи переборщили.

— Та він же в усьому признався, — плакала Палівцева. — Як він тут говорив про мухи і про той портрет, так само повторив це і в управлінні поліції, і на суді. Я була на тому суді за свідка.

Але мені сказали, що я перебуваю в родинних зв’язках зі своїм чоловіком і можу відмовитися від свідчень. Я дуже налякалася тих родинних зв’язків, щоб, бува, чого не вийшло, і відмовилася свідчити. Ох, як подивився тоді на мене мій бідолашний старий.

Господи! Вмиратиму, а тих очей не забуду. А після вироку, коли його виводили, раптом вигукнув до них там у коридорі, немовби зовсім помикитився: «Хай живе вільна думка!»

— А пан Бретшнейдер вже не ходить сюди? — спитав Швейк.

— Був тут кілька разів, — відповіла шинкарка. — Вип’є один-два кухлі пива, спитає мене, хто сюди ходить, і слухає розмови відвідувачів про футбол. Вони завжди, побачивши його, тільки і говорять про футбол. А його пересмикує від цього, ніби ось-ось сказиться і почне крутитися по підлозі.

За весь час піймав на гачок лише одного оббивальника з Пршічної вулиці.

— Уся справа в тренуванні, — зауважив Швейк. — А хіба той оббивальник був дурнуватий?

— Мабуть, як мій чоловік, — відповіла шинкарка, плачучи, — він його спитав, чи стріляв би він у сербів, а той відповів, що стріляти, мовляв, не вміє, лише раз був у тирі і прострелив там корону