— Пінчерики бувають і більші, і менші, — повідомив Швейк. — Є в мене на прикметі два менші і три більші. Всі п’ятеро, можна сказати, ручні. Можу їх вам щиро рекомендувати.

— Це мене б задовольнило, — заявив Бретшнейдер, — а скільки коштуватиме один?

— Залежить від розмірів, — відповів Швейк, — розмір тут має значення. Пінчер не теля. З пінчерами якраз навпаки: що менший, то дорожчий.

— Мене цікавлять більші, сторожові пси, — відповів Бретшнейдер, боячись надто зловживати таємним фондом державної поліції.

— Чудово! — сказав Швейк. — Великих можу вам продати по п’ятдесят крон, а ще більших по сорок п’ять. Але ми про одне забули: яких ви хочете, щенят чи старих і, крім того, псів чи сучок?

— Мені однаково, — відповів Бретшнейдер, для якого все це було непрохідними хащами. — Роздобудьте їх, а я завтра о сьомій годині вечора прийду по них. Будуть?

— Приходьте, будуть, — сухо відповів Швейк. — Але в такому разі я попросив би вас завдаток, тридцять крон.

— Будь ласка, — сказав Бретшнейдер, відраховуючи гроші, — а тепер вип’ємо по чвертці вина на моє конто.

Коли вони випили, Швейк теж замовив чвертку вина за свій рахунок. Бретшнейдер почав умовляти Швейка не боятися його, бо він, мовляв, сьогодні не на службі і тому з ним можна зараз говорити про політику.

Швейк заявив, що він ніколи в ресторанах про політику не говорить, до того ж, уся політика — це забава для маленьких дітей.

Бретшнейдер, навпаки, був більш революційних поглядів.

На його думку, кожна слабка держава приречена на загибель, і питав Швейка, як той дивиться на ці речі.

Швейк заявив, що він з державою ніколи не мав жодної справи, правда, одного разу йому довелося виховувати кволе щеня сенбернара, він годував його солдатськими сухарями, і воно також здохло.