У той час, коли галицькі ліси дивилися, як австрійське військо дає драпака через річку Рабу, а на півдні, в Сербії, всім австрійським дивізіям надавали по саму зав’язку, і по заслузі, австрійське військове міністерство згадало про Швейка і покликало його, аби він допоміг вирятувати монархію з такої халепи.

Коли Швейкові принесли повістку з наказом за тиждень з’явитися на Стршелецький острів для лікарського огляду, він саме лежав у ліжку, бо ревматизм знову не давав йому спокою.

Пані Мюллерова на кухні варила для нього каву.

— Пані Мюллерова, — почувся з кімнати тихий Швейків голос, — йдіть-но сюди на хвилинку.

Служниця підійшла до ліжка, і Швейк таким же тихим голосом сказав:

— Пані Мюллерова, сідайте, будь ласка.

Його голос звучав таємниче і врочисто. Коли пані Мюллерова сіла, Швейк підвівся на ліжку і проголосив:

— Я йду на війну!

— Мати Божа, — вигукнула пані Мюллерова, — а що ж ви, паночку, будете там робити?

— Воювати, — відповів Швейк замогильним голосом. — Австрія на ладан дише. Згори лізуть уже на Краків, а знизу пхаються в Угорщину, скрізь нас молотять, аж пір’я летить. Тому й мене на війну призивають. Я ж вам тільки вчора читав у газеті, що над нашою дорогою батьківщиною нависли трохи дивні хмари.

— Таж ви, паночку, неспроможні зараз і пальцем поворухнути.

— Це дурниця, пані Мюллерова, поїду на війну у візочку. Знаєте того кондитера, за рогом? У нього такий візок є.

Він колись у ньому возив провітрюватись свого кульгавого шкарбуна дідуся. Ви, пані Мюллерова, на тому візку і доставите мене до війська.

Пані Мюллерова заплакала:

— Чи ж не побігти мені, мосьпане, за лікарем?