І ось у такий час, коли Відень пнувся зі шкіри, щоб усі народи Австро-Угорщини подавали приклади беззастережної вірности й любови, лікар Павек прописав пацієнтові проти його патріотичного запалу бром і порадив відважному і бравому воякові Швейку війну навіть з голови викинути.

— Лежіть рівно і зберігайте спокій. Я завтра навідаюся знову.

Другого дня він прийшов і спитав на кухні в пані Мюллерової, як почуває себе пацієнт.

— Гірше, пане лікарю, — із щирим смутком відповіла служниця. — Вночі, як його знову схопив ревматизм, він, пробачте мене на цім слові, почав співати австрійський гімн.

Лікар Павек був примушений реаґувати на цей новий вияв лояльности пацієнта збільшеною дозою брому.

На третій день пані Мюллерова доповіла лікареві, що Швейкові погіршало.

— Пополудні, пане докторе, він послав мене по карту воєнних дій, а вночі, у гарячці, марив, що Австрія виграє.

— А порошки приймає точно, як велено?

— Та він, пане лікарю, за ними ще й не посилав.

Засипавши Швейка градом докорів і заявивши, що ніколи більше не прийде до людини, яка відкидає його лікування бромом, лікар Павек вицофався з хати.

За два дні Швейк уже мав з’явитися до призивної комісії.

До цього він ретельно приготувався. Насамперед послав пані Мюллерову купити йому військового кашкета, а потім до кондитера за рогом, позичити візка, на якому той колись возив провітрюватися свого кульгавого злюку-діда. І, нарешті, згадав, що потребує милиці. На щастя, кондитер, як родинну пам’ятку, зберіг і милиці.

Бракувало Швейкові лише рекрутського букетика. Але пані Мюллерова роздобула його. Вона за ці дні змарніла і, куди б не йшла, плакала.

Того пам’ятного дня празькі вулиці побачили доказ зворушливої вірнопідданської лояльности: стара жінка штовхала поперед себе візок, на якому сидів чоловік у військовому кашкеті і розмахував милицями. Начищений франтик