— Що ж це може бути? — запитав Поспішайко. — Дивіться, через дерева стрибає!

Повітряна куля полетіла над лісом. Цятка стрибала по вершечках дерев. Лікар Пілюлька почепив на ніс своє пенсне, проте не зміг роздивитися, що воно таке.

— Знаю! — закричав раптом Незнайко. — Перший зрозумів! Це наш Булька! Ми забули взяти Бульку, от він і біжить за нами.

— Що ти! — відповів Кулька. — Булька — тут. Ось він сидить у мене під лавою.

— Що ж воно таке? Може, ти відгадаєш, Знайку? — запитав Якосьбудько.

Знайко заховав компас і подивився вниз.

— Та це ж наша тінь, — засміявся він.

— Як наша тінь? — здивувався Незнайко.

— Дуже просто. Це тінь від повітряної кулі. Ми летимо в повітрі, а тінь по землі біжить.

Коротульки довго стежили за тінню, а вона меншала й меншала і, нарешті, зовсім зникла.

— А куди зникла тінь? — занепокоїлись коротульки.

— Ми надто високо піднялися, — пояснив Знайко. — Тепер уже не можна побачити й тіні.

— Неподобство! — пробурчав Бурчун. — Сидиш тут і навіть власної тіні не бачиш!

— Знову ти бурчиш, — сказав Незнайко. — Ніде від тебе спокою нема!

— Спокою! Спокою! — перекривив його Бурчун. — А який спокій на повітряній кулі? Коли хочеш спокою, то сиди собі вдома!

— От ти й сиди.

— А мені не треба спокою.

— Знову ви сперечаєтеся! — сказав Знайко. — Доведеться вас на землю зсадити.

Бурчун і Незнайко полякалися й припинили суперечку. В цей час повітряна куля опинилася в якомусь диму чи в тумані. Земля зникла внизу. Довкола була наче біла завіса.

— Що це? — закричали всі. — Звідки тут дим?

— Це не дим, — сказав Знайко. — Це хмара. Ми піднялися до хмар і летимо тепер у хмарі.

— Ну, це ти вигадуєш, — одповів Незнайко. — Хмара — вона рідка, як молочний кисіль, а це якийсь туман.

— Аз чого, ти гадаєш, зроблена хмара? — запитав Знайко. — Хмара й зроблена з туману. Це тільки здаля здається, що вона густа.