Це на собі відчули Знайко та його товариші, коли піднялися на своїй повітряній кулі на велику височінь. Їм зробилося так холодно, що почервоніли і носи, і щоки. Всі тупали ногами й ляскали руками, щоб хоч трохи зігрітись. Дужче за всіх мерз Забудько, який забув удома шапку. Від страшного холоду у нього під носом виросла велика бурулька. Він тремтів, як осиковий листок, і весь час цокотів зубами.
— Перестань зубами клацати, — бурчав Бурчун. — Тут і так холодно, а він ще зубами клацає!
— Я ж не винуватий, що холодію, — сказав Забудько.
Бурчун устав з місця і сказав:
— Страх не люблю, коли хтось над вухом зубами клацає. Мене самого від цього дрож проймає.
Він сів біля Тюбика, але Тюбик теж вибивав дріб зубами. Бурчун підозріло подивився на нього:
— Ти що? Мабуть, на зло мені зубами клацаєш?
— І зовсім не на зло, а тому, що холодно.
Бурчун встав і пересів на інше місце. Так він кілька разів пересідав з місця на місце і тільки іншим заважав.
Від холоду повітряна куля вкрилася інеєм і виблискувала над головами коротульок, наче була зроблена з щирого срібла. Поступово повітря знову охололо в оболонці, і куля почала спускатися вниз. За кілька хвилин вона вже падала із величезною швидкістю. Запас мішків з піском скінчився, і тепер уже нічим не можна було стримати падіння.
— Ав-ав-аварія! — закричав Сиропчик.