— Гинемо! — заволав Незнайко й сховався під лавку.

— Вилазь! — закричав на нього Знайко.

— Чого? — обізвався з-під лавки Незнайко.

— З парашутами будемо стрибати!

— Мені й тут добре, — відповів Незнайко.

Не довго думаючи, Знайко схопив його за комір і виволік з-під лавки.

— Не маєш права! — кричав Незнайко. — Я буду скаржитись!

— Не галасуй! — спокійно відповів Знайко. — Без паніки. Ось дивись, як я стрибатиму з парашутом, і стрибай за мною.

Незнайко трохи заспокоївся. Знайко підійшов до борту кошика.

— Увага, братці! — закричав він. — Стрибайте по черзі всі за мною. Хто не вистрибне, того куля занесе в піднебесся. Ну, приготуйте парашути. Пішли!

Знайко стрибнув першим. За ним стрибнув Поспішайко, і тут трапилась несподівана обставина. Замість того, щоб спочатку стрибнути, а потім уже розкрити парашут, Поспішайко, поспішаючи, спершу розкрив парашут, а потім стрибнув. З цього поспіху парашут зачепився за край кошика. Поспішайко заплутався однією ногою за шнур і повис униз головою. Він дриґав ногами й звивався усім тілом, немов черв'як, якого чіпляють на рибальський гачок. Хоч як старався Поспішайко, парашут не відчіплювався.

— Братці! — закричав лікар Пілюлька. — Якщо парашут відчепиться, Поспішайко вдариться головою об землю.

Малюки вхопилися за парашут і втягли Поспішайка назад у кошик.

Незнайко побачив, що куля знову полетіла вгору, й закричав:

— Стійте, братці, нікому більше стрибати не треба. Ми знову полетіли вгору.

— Чому ж ми знову летимо вгору? — здивувався Якосьбудько.

— Ех, ти! — відповів Бурчун. — Знайко ж стрибнув, от кулі й легше стало.

— Що ж Знайко робитиме без нас? — запитав здивовано й Пончик.

— Ну що, — розвів руками Якосьбудько. — Піде собі потихеньку додому.