— А ми що будемо робити без Знайка?

— Подумаєш! — відповів Незнайко. — Наче без Знайка ми не дамо собі ради!

— Треба ж когось слухатися, — сказав Пончик.

— Ну, будете мене слухатися, — заявив Незнайко. — Тепер я буду за головного.

— Ти? — здивувався Бурчун. — Не з твоєю головою за головного бути.

— Ах, так! Не з моєю головою? — закричав Незнайко. — Ну, будь ласка, стрибай униз і шукай свого Знайка, якщо тобі моя голова не подобається.

Бурчун зиркнув униз і сказав:

— Де ж я тепер його знайду? Ми далеко залетіли. Треба було одразу всім стрибати.

— Ні, стрибай, стрибай!

Незнайко й Бурчун почали сперечатись і сперечались аж до самого вечора. Знайка не було, і ніхто їх тепер не міг зупинити. Сонце вже схилилося до заходу. Вітер міцнішав. Куля ще більше охолола й знову почала спускатися вниз, а Бурчун і Незнайко все сперечалися.

— Досить тобі сперечатись, — сказав Сиропчик Незнайкові. — Якщо вже хочеш бути за головного, то придумай що-небудь. Поглянь, ми знову вниз полетіли.

— Тепер буду думати, — відповів Незнайко.

Він сів на лавочку, приставив до лоба палець і почин думати. А куля тим часом усе швидше й швидше спускалася вниз.

— Що ж тут придумаєш? — сказав Гвинтик. — Коли б у нас були мішки з піском, можна було б скинути мішок.

— Правильно! — вигукнув Незнайко. — А тому що мішків у нас більше нема, доведеться скинути одного з вас. Скинемо кого-небудь з парашутом, кулі стане легше, і вона знову полетить угору.

— Кого ж скинути?

— Ну, кого? — сказав Незнайко, роздумуючи. — Треба скинути того, хто найбільший бурчун.

— А я не згодний, — відповів Бурчун. — Немає такого правила, щоб найбільших бурчунів скидати. Треба скинути того, хто найважчий.

— Ну, гаразд, — погодився Незнайко. — Скинемо Пончика. Він у нас найтовщий.

— Правильно! — зрадів Сиропчик.