— Щось у тебе добра не густо, — сказала вона. — Тільки ондечки у кутку стоїть якась бодня. Може, там лежить твоє багатство? — Вскочила вона у печеру і притьмом у той куток. А там лежала на поличці порожня шкіряна торба, і не було в ній навіть вітру. Анка сердито жбурнула її назад на вулицю. — Чи я розбійника собі взяла, чи жебрака? Ану, гайда, Румцайсе, до роботи, а то я тебе покину!

Румцайс не хотів заходити в суперечку з новою господинею і тому пішов. Ледве він зник, тицьнула Анка Манці в руки березову гілку і звеліла гарненько прибрати в печері.

Румцайс тим часом дійшов до дуба на роздоріжжі. Зарядив пістоль жолудем, вистрелив у повітря і сумно промовив:

— Анка, звісно, гарненька, але лиха на вдачу. Що ж його робити?

А тут іще сонечко додало йому смутку. Простягло свій золотий палець поміж гілками дуба і поторгало Румцайса за плече.

— Егей, а що ти зробив із тими променями, які взяв у мене?

Румцайс щиро признався:

— Я зробив із них обручку, але, мабуть, не зумів дати тій, справжній.

Сонечко засмутилося:

— Авжеж, не тій…

Румцайс тим часом зарядив пістоль, щоб зробити іще один постріл.

— Облиш, — сказало йому сонечко. — Цим не допоможеш.

І воно замислилося так глибоко, аж полем і лісом пробігла тінь. Та за хвилину знов усміхнулося:

— У мене теж є свої турботи. Оцей дуб, під яким ти стоїш, мене страшенно дратує. Ціле літо ховає він свої жолуді під листям, не дає їм визріти, а у мене на осінь і без того багато роботи, щоб я іще тими жолудями клопоталося. Чи не допоміг би ти мені?

Румцайс підійшов до дуба і стиснув його з усієї румцайсівської сили.

— Хто це? — запитав дуб.

— Румцайс.

Дуб на хвилину замислився.

— Я тут стою вже двісті п'ятдесят сім років, але жодного разу ніхто мене так не стискав, як справжній козак.