— А що було б, якби я тебе потрусив? — засміявся Румцайс собі в бороду. — Так би жолуді й посипалися.

— Краще цього не роби! — злякався дуб. — Адже вони в мене ще зелені.

І показав усі свої жолуді.

Сонечко в ту ж мить кинуло на них по краплиночці за лота.

— Дякую, Румцайсе, добре ти мені допоміг. Повертайся спокійно до своєї печери.

— Оце й усе? І більше нічого? — здивувався Румцайс.

— Більше нічого, іди собі додому, — промовило сонечко.

Румцайс зробив, як йому сонечко порадило. Повернувся додому, сів на камінь біля печери і став чекати. Та не схоже було, щоб діло обернулося на краще. Манка старанно замітала печеру березовою гілкою, а Анка копилила губу і сварила дівчину, щоб та не здіймала куряви. Та ще й загадувала притрусити долівку піском і дрібними камінцями.

Румцайс дивився на це, дивився, і на душі в нього стало дуже сумно. Зрештою він не витримав:

— Я помилився! Я хотів узяти Манку, а не Анку!

— Тепер уже пізно, — відрізала Анка.

Але в ту мить сонечко почало хилитися за гору. А як сховалося зовсім, став тьмяніти й сонячний перстень, який був у Анки на пальці. Тьмянів, тьмянів і за хвилину згас.

Анка затупала ногами:

— І через оцю залізяку я стала жінкою розбійника? Та ж вона не коштує і дванадцяти крейцерів!

Зірвала вона перстень з руки, брязнула ним об землю та й подалася по дорозі, що вела до Їчина.

Ніхто за нею не жалкував. Румцайс хвилину переступав з ноги на ногу, ніби йому муляли чоботи, а тоді підняв з землі згаслий сонячний перстень і одягнув його на палець Манці.

— Вранці, як сонечко зійде, він знову засвітиться.

— А я б його і так узяла, — відказала Манка.

— І хотів би я, — вів далі Румцайс, — щоб ти стала розбійницькою господинею, і боюся. Адже ти така чистенька!

Та Манка знала, що відповісти.