— Ні, що ви, — Бредбері нахилився й підхопив велосипед за кермо. Всміхнувся. — Ще якби я міг попрощатись, а так… Потайки. Нізащо!

— Ми любимо вас, — сказав чоловік з блідим обличчям й пішов туди, де повітря мінилося і струмувало. — Ви пошкодуєте, Дугласе!

— Зачекайте! — зупинив його письменник. — Людям справді притаманні слабість і каяття. Я не хочу шкодувати! Знебольте мою пам’ять, ви, напевно ж, умієте Це робити. Заберіть від мене хоча б відчуття реальності подій.

— Прощайте, метре. — Посланець з майбутнього доторкнувся гарячою долонею до лоба Рея Дугласа і зник.

Письменник торкнув велосипедний дзвоник. Срібні звуки розкотилися серед прив’ялої трави, мов крапельки ртуті. Бредбері здригнувся, огледівся довкруж:

“Що зі мною було? Якась прострація. І голова розболілась. Я сьогодні багато думав про Вулфа. І, здається, з кимось розмовляв. Чи, може, це просто здалося? На березі жодної живої душі. Але звідки тоді сліди?..”

Два ланцюжки слідів і справді чітко відбилися на мокрому піску.

“Біс із ним, це не головне, — подумав письменник. — От сюжет про Вулфа таки непоганий… Його забирають у майбутнє за годину до смерті… Там йому дають сто, двісті років життя. Тільки пиши, виспівуй душу. Ні, це немислимо, надто щедро, він потоне в океані часу. Стиснути! До краю, ще, ще… Місяць! Максимум два. їх вистачило на все. Він летить на Марс. І там пише, диктує свою найкращу книгу. А потім… повертається в лікарню, в могилу… Але чим пояснити його повернення — необхідністю чи власним бажанням? Я напишу оповідання. Його можна назвати “Загадковий лист”. Або “Рік Ракети”… Або ще так — “Про вічні мандри та про Землю”.

Віктор Савченко

ГОСТИНЕЦЬ ДЛЯ ПРЕЗИДЕНТА