Ділянка землі в 2500 акрів між океаном, затокою і сельвою належала самому президентові компанії. Президент не скупився, наймаючи кращих архітекторів і будівничих для спорудження своєї триповерхової вілли — симбіозу зовнішньої старовини і внутрішнього модерну. То був, власне, замок, до якого, здавалося, не докладала рук людина; він ніби сам виріс із землі, порозсувавши густу траву й кущі. Замок стояв на відкритій, порослій смарагдовою зеленню площині. Біля нього не було ні доріг, ні навіть стежок, тільки злітна смуга, на якій, мов бабка на приколі, стояв блакитнокрилий спортивний літак.

Джюр Перера — двометровий здоровань з м’ясистим смаглявим обличчям і гривою густого чорного волосся — окинув поглядом стіл, і в його добрих волячих очах спалахнуло здивування. Стіл прикрашав широчезний таріль, на якому парувала гора апетитних ескалопів. Стояли ще пляшки з вином, шматки недбало нарізаного хліба та куверт із прянощами.

— Сідайте, Дюре, попоїжте з дороги, — сказав сухорлявий чоловік років тридцяти п’яти в лабораторному халаті. — Потім про справи.

Перера умостився в крісло на покуті. Чоловік у халаті теж сів до столу.

— Даруйте за одноманітність, — сказав перегодя худорлявий. — Сем, хоч і природжений гурман, проте фантазія його випаровується, щойно самому треба приготувати обід. Можна було б наробити біфштексів, відбивних та ще хтозна-чого…

— Пусте, — мовив Джюр Перера з повним ротом. — Зате щедро.

Худорлявий жував знехотя, аби підтримати компанію. Його увагу було сконцентровано на гостеві. Гора ескалопів тим часом швидко танула.

Коли гість підвівся з-за столу, він здавався удвоє гладшим, ніж був. Його добрі булькаті очі взялися вологою. Джюр із сумом подивився на недоїдений шмат м’яса та недопиту тіляшку вина, голосно гикнув.

— Хай вам чорт, — промовив невизначено. — Так наїстися. Ну, розповідайте.

— Гадаю, Джюре, що це краще показати, — сказав підводячись, худорлявий. — Ходімо.