Олекса похапцем накидав у блокноті портрети новобранців, селян, жебраків… Похмуро спостерігаючи торжество, біля художника стояв Іван Варгун. Під колонами, оповитими паперовими гірляндами, переможно щирили зуби бойовики Беркута.

Бамкання дзвонів і спів зненацька затихли. Юрба завмерла. Над соборним майданом проникливо зазвучав сильний, глибокий голос митрополита Андрія:

— Дорогі мої! Звертаюсь я до вас у лиху годину… Безгучно схлипнув каліка, нестямно заголосила жінка. Владика здійнявши руки пастирським словом напучував січових стрільців:

— Благословляю вас, воїни, іменем бога і пастиря душ.

Митрополит урочисто освятив прапор січовиків. На дзвіницях знову вдарили в дзвони. Новобранці тицялися губами в полотнище, хрестилися. Роман раптом ступив уперед, голосно вигукнув:

— Присягаю на вірність до крові!

І тут-таки слідом за Романом ступив крок його друг Орест:

— Присягаю на вірність!

Юрба вибухнула радісними криками, гримнув австрійський духовий оркестр. Дами посилали новобранцям цілунки й кидали квіти. Роман і Орест, помітивши на собі захоплений Стефин погляд, відповіли гордовитими усмішками. Голосом, що переривався від збудження, Роман сказав:

— Оресте, я ніколи не забуду цей день. А якщо забуду, вбий мене!

— Віднині й довіку, Романе, наше життя належить народові!

Гучно падають грудки землі, засипаючи чиюсь голову, обхоплену руками. Поряд здійнявся стовп грязюки, ще один… З тріском спалахнуло сухе дерево, яскраво виділяючись на тлі чорного диму.

Потім настала тиша. Людина обережно струсила з каски землю, підвела голову. Це Роман. Зігнувшись, юнак зробив коротку перебіжку і провалився в траншею.

Оглушені вибухами, стрільці насилу приходили до тями. Вони мовчки викручували мокрі поли шинелей, витирали на обличчі липку грязюку, якою була залита вся траншея.