Та на цьому місія Вавилова не закінчилась — його експедиція тільки розпочиналася. “Ми задумали, — писав пізніше Микола Іванович, — складний маршрут, який дав би змогу охопити найголовніші землеробські райони Ірану”. Цей маршрут для російського вченого виявився надзвичайно плідним — стала цілком очевидною вражаюча концентрація багатств різновидностей пшениці з наближенням до стародавніх осередків землеробської культури. “Культура поля завжди йде рука в руку з культурою людини”, — скаже згодом учений.

Окрилений першим успіхом, Вавилов повертається до Тегерана, але на батьківщину не поспішає — навіть не перепочивши, вирушає на… Памір. Там, високо в горах, на нього чекає унікальна знахідка — абсолютно новий, невідомий досі різновид жита.

— Цей непримітний зовні колосок вартий усіх п’ятдесяти двох різновидностей пшениці, знайдених в Ірані, — сказав Микола Іванович своїм супутникам. — Він переконливо потверджує нашу теорію світових центрів походження культурних рослин. Заради цього треба було побувати на Памірі.

Одначе памірська знахідка, якій так радів учений, мало не коштувала йому життя.

…Гірська стежка над рікою Пяндж. Як змія, вона круто в’ється поміж скелястими узвишшями. В окремих місцях, на крутих поворотах, її заміняє штучний настил — забиті у щілини палі, прикриті довгими жердинами. Праворуч — стрімкий бескид, ліворуч — кілометрова, така, що й шуму річки не чути, безодня. Завширшки цей карниз — метр-півтора. Овринг — стежка без опори, повітряний перехід.

Одного разу на такому хисткому переході понесли налякані орлами коні. Вавилов їхав попереду. Він ледве встиг притиснутись до шиї коня, уникаючи смертельного зіткнення з камінним виступом, що низько нависав над головою. Ще й крикнув своїм супутникам, і ті вмить попригиналися до схарапуджених коней.

Коли овринг залишився позаду, начальник експедиції зліз з коня, витер спітніле чоло і, дивлячись, як плавно ширяли над прірвою орли, вимушено всміхнувся: