З цим листом Вавилов звернувся до губернатора Аддіс-Абеби.

— Лист листом, — сказав той, — але хто вас убезпечить від примх дикої природи?

Знаєте, мертві піски, тропічні хащі, хижі звірі…

— Природу ми беремо на себе, — відповів Микола Іванович. — А ось чи можна покластися на виділених караванників? Чи слухатимуться вони? Я вимагатиму залізної дисципліни.

— А ви запасіться кайданами. Це найкраща дисципліна. У разі чого… Так роблять англійці, французи, німці…

— Кайдани? Ні, це не для нас. Я ліпше візьму партію сандалій.

— А це для чого?

— Щоб взути людей. Не брести ж їм босоніж по пісках та нетрях.

І караванники гідно оцінили цей, здавалося б, скромний прояв уваги до них. Коли на озері Тана начальник експедиції захворів на тифозну пропасницю, чорношкірі супутники оточили його зворушливою людською турботою. На гуманність білого прибульця з невідомої далекої країни ефіопи відповіли не меншою гуманністю. “Ось як іноді важливо, — писав згодом Микола Іванович, — міняти кайдани на взуття, так само, як зброю — на шматок хліба”.

Від озера Тана, ледь ставши на ноги після хвороби, Вавилов вирушив до Ерітреї. Звідти по Червоному морю він повернувся до Середземномор’я. Його чекали у Марселі. Він повернув до Іспанії.

— Гріх не відвідати Піренеї, — каже він капітанові пасажирського судна. — Від берегів цього півострова відпливали Христофор Колумб і Амеріго Веспуччі, Бартоломеу Діані і Васко да Гама… Вони йшли відкривати нові землі.

Він же, ступивши на землю Сервантеса і Гойї, відкрив для себе Іспанію: “Що більше ми вивчали Іспанію, то більше вона уявлялась нам чудовим історичним музеєм, де ще можна простежити різні етапи землеробської культури, мистецтва”.

Хліб і мистецтво… Для Вавилова ці поняття були невіддільними. Інтелігент-інтелектуал, високоосвічена людина, він, маючи діалектичний склад розуму, чудово розумів, що чим багатша культурна спадщина тієї чи іншої країни, тим більше там слідів культурного землеробства. Він шукав ці сліди і знаходив.