Вперше Микола Іванович почув про Трохима Лисенка у 1927 році, коли повернувся з середземноморської експедиції. Про цього вченого говорили й писали, як про нову “зірку” біологічної науки.

— Що це за один? — запитав Вавилов у своїх співробітників.

— Босоногий професор, який умудряється удобрювати землю без добрив, — відповіли ті не без іронії.

— Я серйозно запитую.

— Молодий і, безумовно, талановитий. Але малоосвічений і страшенно самолюбивий.

— Талановитий і самолюбивий? — перепитав добродушний Вавилов. — Це нічого. Пиха мине, а талант залишиться…

На жаль, не минула. Навпаки, з часом переросла в нічим не стримувану саморекламу, завуальоване показною скромністю нахабство, приховану руїнницьку заздрість до талантів і успіхів інших, нетерпимість до вищості чужого розуму.

Доброзичливий Вавилов не помічав цього або вдавав, що не помічає. Беззастережно вірячи в таланти, плекаючи й підтримуючи все нове й оригінальне, він запрошує Лисенка на роботу до Всесоюзного інституту рослинництва.

— Я не потребую менторів, — відповідає на це почесне запрошення скоростиглий професор.

— Дарма, — зауважує Микола Іванович. — Я теж такий був. Поживе, побачить, де зерно, а де полова…

Не побачив. Більше того, пригрітий вінценосною особою, невдячний старатель-улесник повів приховану війну проти свого благодійника.

Тим часом Микола Іванович, стоячи вище дрібних чвар і ставлячи загальні інтереси понад власними, продовжував і морально, і матеріально підтримувати “народного професора”. Він рекомендував обрати Лисенка академіком АН УРСР, включає його до складу радянської делегації на VI Міжнародний генетичний конгрес. За його пропозицією Лисенка обирають членом-кореспондентом АН СРСР, двічі вручають грошові премії.