Що це — компроміс, тактика лавірування, задобрювання? Ні, це була боротьба, боротьба за талант Лисенка.

У відповідь — брутальні прояви неприязні, які згодом вилились в організоване цькування глави радянської біологічної науки, вченого зі світовим ім’ям. Дійшло до того, що лавроувінчаний Лисенко заявив:

— Вавилов — безплідний теоретик. Його ідеї шкідливі, їх треба випалювати розпеченим залізом. Або я, або Вавилов…

Востаннє вони бачилися наприкінці липня 1940 року. Микола Іванович готувався до поїздки на Західну Україну, яка щойно ввійшла до складу СРСР. Він уже не був президентом ВАСГНІЛ. Це крісло зайняв Лисенко. Вони зустрілися на засіданні Біологічного відділення Академії наук. Там і відбулась їхня остання розмова.

Очевидці розповідають, що Вавилов передчасно залишив зал, сильно грюкнувши дверима. Він був не на жарт розгніваний.

— Я все сказав, що про нього думаю, — кинув він переляканій секретарці.

27 липня Микола Іванович вирушив до Львова. Пшеничні лани, що пропливали обабіч дороги, невимовно радували його зір. Отже, недарма він щодня підводився о четвертій ранку, недарма працював усі ці роки на межі людських можливостей, недарма об’їздив мало не всю земну кулю…

Зі Львова прибув у Чернівці. Через кілька днів виїхав у гори. Пізно вночі його машину зупинили…

Подробиці останніх днів геніального вченого стали відомі лише через багато років.

Вавилова заарештували 6 серпня 1940 року. Одинадцять місяців, 328 днів, тривало слідство. Звинувачення було безглуздо страхітливим — зрада Батьківщині і шпигунство. Суд, що тривав кілька хвилин, виніс вирок — найвища міра покарання.

Микола Іванович, не втрачаючи присутності духу, згнітивши серце, змушений був звернутися до “вершителів” порядку. Ось його лист до Л. П. Берії, який був тоді заступником Голови Раднаркому: