— Та головне, — підкреслював Іван Пахота, — щоб мир був на землі.

Він керує Вернонським комітетом конгресу за мир, який об’єднує людей різного віросповідання і атеїстів, різних національностей. Донька Маріам, юна білява красуня, закінчує дванадцятий клас. Мріє стати медиком, але для навчання потрібно багато грошей, то ще хтозна, як буде. Вона керує шкільним комітетом борців за мир. Брала участь у дводенному страйку вчителів та учнів. Мені Маріам вручила листівку, видрукувану на ксероксі. Це — лист главі провінційного уряду, в якому вчителі й учні виступають проти законопроекту, що урізує права вчителів. “Я вважаю, — читаю в листівці, — що викладачі мають право бути вільними людьми. Якщо ж законопроект буде прийнято, то це позбавить учителів свободи вибору і належності до тієї чи тієї організації…”

Маріам пояснила, що йдеться про законопроект, на основі якого вчителям забороняється вступати до будь-яких організацій. Учні дружно виступили на захист своїх вчителів.

— Ми з донькою — однодумці, — гордо казав Іван Пахота. — А в нас так заявити може далеко не кожен батько.

Дім Пахоти — повна чаша.

— Однак візьміть до уваги, — господар охолоджує наш захват, — що за стару хату я виплачував кредит двадцять сім років. Купував хату за шістнадцять тисяч доларів, а з процентами вона мені обійшлася в шістдесят тисяч. Згодом той дім продали за 75 тисяч, а два роки тому придбав за 95 тисяч оцю оселю. Як правило, доводиться платити за кредит на купівлю будинку шість процентів, насправді ж було втричі більше. Це доступно далеко не кожному. Навіть хто все життя каторжно трудиться. Комусь щастить, комусь — ні. Люди в нас не такі добромисні, як може здатися. У Верноні більше церков, ніж у будь-якому іншому місті. Але це не свідчить про нашу моральність, зовсім ні. Мій батько любить казати: “Тут у кожному кварталі — церква, в кожній хаті — злодій”. А батько знає, що казати, має дев’яносто років.