Напруження й небезпека вже минули. Попереду — спокійне повернення. Дві тисячі кілометрів шляху, — цього досить, щоб спало нервове напруження й ти знову відчув, що життя не така вже й погана річ. Майже справжній бельгійський паспорт, гарний автомобіль із справним мотором, нарешті — чудова погода. Я хочу сказати, що надворі вогко й хмарно, — від спеки не вмреш. Якого дідька тобі ще треба?

Вологість і прохолода певною мірою пом'якшують дух бензину, що його сучасне людство звикло вдихати замість повітря. Щоб пом'якшити його ще більше, закурюю чергову сигарету й намагаюсь не думати ні про що інше, крім дорожньої обстановки.

Широка одноманітна стрічка автостради рясно розцяцькована банальною символікою дорожніх знаків: мій неуважний погляд вихоплює один з них: ніж і виделка, а під ними — «2 км», що нормальною мовою означає: якщо тобі потрібен ресторан, є шанси невдовзі до нього дістатися. Час сніданку вже давно минув, а обідати ще рано, та оскільки я й цього ранку зекономив, виникає запитання, чи не можна прискорити обід.

Помітивши попереду ресторан, я повільно відпускаю педаль газу. Цей ресторан не можна не помітити — він не тулиться десь обіч шляху, а розмістився трохи не на самому шосе — довга залізобетонна будівля з круглими, як у пароплава, вікнами, перекинута, наче міст, над автострадою, ніби це не заклад харчування, а шляхопровід.

Тож зменшую швидкість, і роблю це дуже вчасно — якраз на повороті до ресторану стоїть чоловік і подає мені знак зупинитися. Не скажу, що цей чоловік мені зовсім незнайомий, — це Борислав.

Останнім часом ми з Бориславом виконували спільну справу, однак ще минулого вечора розпрощалися, до скорої зустрічі, хоч не дуже сподівалися на це. Проте зустріч відбулася аж надто швидко. Настільки швидко, що, побачивши, як мій товариш стовбичить на узбіччі шосе, я відчув, як похололо у мене в грудях. Таке трапляється із людьми нашої професії. Навіть якщо ти успішно завершив операцію.