Зупиняюсь на мить, щоб дати можливість Бориславові влаштуватись поруч мене, тоді різко натискаю на газ і вмикаю касетний магнітофон. Як відомо, касетним магнітофоном користуються, щоб ускладнити можливе підслухування, хоч, як на мене, за сучасної техніки очищення звукозапису від сторонніх шумів це марна справа.

— Чим ти мене потішиш? — запитую свого колегу, коли бас покійного Армстронга заглушив гуркіт мотора.

— Термінове розпорядження з Центру. Ти повинен вирвати Радева з Мюнхена.

— Якого це ще Радева?

— Таж Петка Земляка. Невже не пам'ятаєш?

Як не пам'ятати, коли ми разом працювали! Тільки я пам'ятаю його як Земляка, а не як Радева. Невисокий, смуглявий, з посивілим волоссям, обличчя завжди якесь сумне; він має звичку називати кожного «земляком». Не здивуюсь, якщо він, звертаючись до баварців, скаже: «А, земляче!..»

Повільно веду автомобіль по крайній смузі праворуч, призначеній для таких, як я, черепах, і краєчком ока спостерігаю в дзеркальце, що робиться позаду, поки Борислав, як завжди лаконічно, викладає суть справи:

— Радев займався якимись емігрантами. Вони розкусили його, втягли в брудну вуличну бійку, звинуватили у збройному нападі й напустили на нього поліцію. Йому вдалося вислизнути, й, замість повернутися в готель, він зник у натовпі. Твоє завдання — знайти його.

— Дрібниця, — кажу я. — Мюнхенський натовп навряд чи перевищує півтора мільйона чоловік.

Дрібниця це чи ні, але я відчуваю, що ота млість у грудях починає відступати. Добре хоч, що все інше в мене скінчилося. А щодо нового завдання, яке щойно виникло перед тобою… то у нас так заведено: одне минає, друге настає.

— Шукатимеш його в «Кауфгофі», — чую голос Борислава, який намагається перекричати бас співака. — Він має крутитися десь там. У «Кауфгофі» Радев зустрічався із своїм зв'язковим — Лазаровим, ти його знаєш… Отже, це єдине місце, де його можна знайти.