— Чому ж сам Лазаров не пошукає його?

— Тому що він влип у ту саму історію, тільки з ним ще гірше: його затримали.

— В який час вони зустрічалися в «Кауфгофі»?

— Про це вони домовлялися між собою. Посидиш і зачекаєш.

— Щоб сказати йому «добридень»…

— Може, взагалі нічого не скажеш. Досить і того, що передаси йому паспорт на нове прізвище. Документ уже готовий. Одержиш його у Вісбадені. Запам'ятай адресу.

Борислав повільно вимовляє адресу, і я, перш ніж зафіксувати її в пам'яті, вголос повторюю, щоб не сталось якоїсь помилки. Потім підсумовую:

— Погорів, бідолаха.

— Але не так, як ти в Копенгагені, — нагадує Борислав.

Він з тих людей, які завжди заспокоюють себе тим, що буває ще гірше.

— У Копенгагені? Про що це ти?

— А ти навіть не пам'ятаєш, що колись був у тому місті?

— Можливо, й був. Вилетіло з голови.

— Якщо ти справді забув, то з тобою все гаразд. Як добре було б, коли б ми могли витирати гумкою в пам'яті погані спогади!

— Навіщо їх витирати — адже то наші скарби.

— Саме через такі скарби я втратив сон. Та й вік, певно, дається взнаки.

— Ні, вік тут ні при чому, — заперечливо хитаю я головою. — Петко Земляк — наш одноліток, а його ніщо не гнітить.

— Так, у нього нерви міцні, — погоджується Борислав.

— Краще б сказати, що в нього їх взагалі немає. Мабуть, він проспав той ранок, коли господь-бог роздавав людям нерви.

— Щасливчик…

— Так само він проспав і наступний ранок, коли людей наділяли уявою. От і вештається по світу без нервів і без уяви.

— По-моєму, нерви й уява невіддільні одне від одного. Не маєш одного, не матимеш і другого. А коли почнеш уявляти, що може статися і як це буде, — вважай, кепські справи.