Коли сьогодні вранці Мод сказала «Франкфурт», я одразу ж подумав: це твій останній шанс, дивись, щоб його не втратити. Бо якби вона назвала Гамбург, Любек чи якесь інше місто в тому напрямку, це означало б кінець усім надіям.

У цій країні, де багато міст розташовані на великій відстані одне від одного, є три міста, що лежать майже поруч, настільки близько, що можна поснідати в Майнці, відпочити у Вісбадені й повернутися на обід у Франкфурт, — немовби ти ніколи й не залишав це місто. Тільки от — яке саме місто?

… Годинник показує десь близько п'ятої: я кажу водієві зупинитися, вручаю йому банкнот, аби не хвилювався, що не повернусь, і зникаю за рогом.

Цього дня мені справді щастить. Наближаючись до знайомого будинку, бачу Шмітхагена — він порається біля автомобіля перед садовою хвірткою. Шмітхаген теж помічає мене здалека і, коли я підходжу, сумовито говорить:

— Це ви…

— Мабуть, передостанній раз, — заспокоюю його.

— Краще, щоб це було востаннє, — бурмоче він. — Дружина, сусіди, я ж вам казав…

— Так-так, але, розмовляючи, жестикулюйте, наче ви мені показуєте дорогу…

Ну й дивак: остерігається сусідів, а не думає про те, що, можливо, хтось саме в цю мить стежить за нами.

Почувши мою пораду, Шмітхаген показує рукою в кінець вулиці, потім праворуч, ліворуч, наче флюгер, повторюючи вже знайомі скарги про підступність дружини й настирливість сусіда.

— Годі, — киваю я, ніби дякуючи. — Записку я кинув у віконце автомобіля. Простежте, щоб її негайно переправили.

— Тільки завтра, раніше не вийде, — попереджає Шмітхаген.

Голос його я чую вже у себе за спиною, бо прямую до таксі. Водій чекає там, де я його залишив. Порядний хлопчина. І небалакучий, що дуже важливо. Повернення назад також пов'язане з серйозною небезпекою, зате дістаюсь я до готелю набагато раніше, ніж сподівався.