В номері у мене, щойно заходжу туди, дзеленчить телефон. Не звертаю на нього уваги, перевдягаюсь — надіваю піжаму, випростовуюсь на ліжку і майже засинаю.

Кажу «майже», бо трохи згодом стукають у двері. Спочатку тихенько, потім — голосніше. Неквапливо підводжуся й відмикаю.

— Де ви ходили, Альбере? — люб'язно запитує Мод і входить до кімнати, не звертаючи уваги на те, що я в самій піжамі. І не тільки входить, а ще й сідає на стілець, перекинувши ногу на ногу. Значить, розмови не уникнути.

— Я був у ліжку. Хіба не видно?

— Я тричі вам телефонувала.

— Мабуть, я спав.

— І двічі стукала у двері.

— Певно, ви не помітили таблички: «Прошу не турбувати».

— Це для служниці. А я не служниця.

— Двері не прозорі, звідки мені було знати, що це ви?

— І все-таки, куди ви ходили?

Тон м'який, як завжди, але я вже добре вивчив його, щоб розуміти, що до чого.

— Знаєте, Мод, — кажу я, сідаючи на стілець навпроти, — мені ніщо не заважає визнати, що я таки виходив, і навіть підтвердити це перед нашим спільним знайомим. Але таке визнання зашкодить тільки вам. Ви згодні зі мною?

Вона мовчки дивиться на мене, та її обличчя не виражає нічого — сама увага! Ну, а моя увага розподілена між її обличчям і схрещеними ніжками — досить-таки гарними ніжками, що не до смаку тільки такому аристократові, як Сеймур.

— Не хочу хвалитись, але я можу дуже ускладнити вашу місію грою у схованки — і тоді наш спільний знайомий вважатиме вас нікчемою. Тому домовимось так: не будемо компрометувати одне одного.

— Але я не можу дозволити вам робити, що заманеться.

— Я й не збираюсь робити щось таке, що могло б ускладнити наше спільне завдання. Йдеться лише про те, щоб не набридати одне одному.