Ще кілька сотень метрів, ще два-три завороти, і місто-шланг кінчається. «Мерседес» звертає з шосе праворуч на крутий вузький шлях. Не знаю, скільки й куди ми піднімаємось, але, мабуть, тепер рухаємося в протилежному напрямку, бо після чергового завороту бачу знову місто — уже десь далеко внизу під нами. Ще один заворот, машина проїздить під якимись кущами й зупиняється перед маленькою будівлею, схованою серед дерев.

Будівля має вигляд нежилої, принаймні поки Мод не натискає кнопку дзвоника. Чути легкий шум, скрипить засув, і на порозі будиночка з'являється… Сеймур. Мені видно тільки невиразний силует на темному тлі, чале цю людину я впізнаю, навіть якщо зустрінуся з нею в тунелі.

— Заходьте.

Зачинивши за нами двері, господар клацає вимикачем. Тісний, непривітний коридор освітлює гола лампочка. Сеймур веде нас до якоїсь кімнати, трохи пристойнішої на вигляд. Канапа і крісла оббиті сірим, вже трохи витертим оксамитом. На вікнах такі ж оксамитові занавіски. В приміщенні стоїть міцний тютюновий дух. Старомодна люстра з зеленим абажуром освітлює кімнату.

Ця дама, здається, розуміє все без слів. Досить одного погляду Сеймура, і вона вже дістає з шафи віскі, пляшку мінеральної води й склянки. Зробивши це, залишає кімнату.

— Скільки? — питає господар, готуючись налити мені.

— Скільки потрібно для розмови.

— Для розмови вистачить і двох грамів, а може не вистачити й двох пляшок. Усе залежить від вас, Майкле.

— Якщо від мене, то два грами.

Він наливає по чверті склянки нам обом, потім додає собі содової, відпиває й закурює сигарету. Я машинально роблю те саме. Курю й чекаю.

Сеймур виструнчився біля стіни, заклеєної линялими сріблястими шпалерами, тримаючи в одній руці склянку, а в другій — сигарету. Висока постать у бездоганному сірому костюмі кидає темну тінь на шпалери. При світлі лампи обличчя його здається зеленкуватим і стомленим. Американець за давньою звичкою прикушує сигарету й мружиться від диму.