Я доїдаю свою порцію, намагаючись зосередити увагу на картоплі. Думати про Сеймура і водночас з апетитом їсти — просто неможливо. Але від кави в голові прояснюється, і мої думки переключаються на теперішні події. Заповнене турботами сьогодення — найкращі ліки від поганих спогадів.

Думка про те, що зараз Петко Земляк переховується в Мюнхені так само, як я колись переховувався у Копенгагені, змушує мене швидко розрахуватися й знову виїхати на шосе. Все це — нерви. Гнатиму я автомашину чи не гнатиму — однаково раніше ніж завтра вранці не зможу побачитися з Петком.

У Вісбаден я прибуваю ще завидна. За давньою звичкою, спершу їду за вказаною адресою, оглядаю місце не зупиняючись. Потрібна мені вулиця міститься осторонь від центру. Така собі тиха вуличка в тихому житловому кварталі. Ось і потрібний мені одноповерховий будинок з маленьким садком. Подібні спокійні куточки настроюють на благодушний лад хіба що новачків. Небезпека бути поміченим і зафіксованим тут набагато більша, ніж на людному бульварі.

Діставшись до торговельних вулиць у пішохідній зоні, не одразу знаходжу місце для паркування в маленькому провулку. З півгодини чекаю в якійсь кав'ярні, поки звечоріє, і знову жену машину за зазначеною адресою.

Металева хвіртка саду виявляється відчиненою. Входжу й натискаю на дзвінок. Ані звуку. Роззираюся навколо. Два вікна будинку освітлені. Дзвоню знову, трохи настирливіше. Цього разу чути, як повертають ключ, потім відсовують засув, знімають ланцюжок, нарешті з'являється жіноче обличчя. Вираз його не дуже привітний.

— Гер Шмітхаген удома? — запитую я.

— Його немає.

— Він мені потрібен з приводу автомобіля…

— Я ж вам сказала: його немає.