Здається, я відірвав її від телевізора, бо вона явно не бажає продовжувати розмову.

— Хіба він вас не попереджав, що його шукатимуть з приводу автомобіля? — наполягаю я, пильно дивлячись на неї.

Мій пильний погляд, певно, звільняє її від телевізійного гіпнозу, і вона бурмоче:

— Власне, так. Казав, щоб ви приїхали завтра вранці.

Вона вже ладна грюкнути дверима в мене перед носом, та я випереджаю її:

— Чому аж завтра вранці?

— Боже мій, тому що його немає — невже не зрозуміло! Він повернеться пізно вночі. Не турбуватимете ж ви його опівночі через якийсь там автомобіль!

Тепер двері зачиняються в мене перед носом, і я залишаюся на самоті розмірковувати над тим, як негативно позначаються на поведінці людини такі лиха, як телевізор і критичний вік.

«Завтра вранці» — це не раніше сьомої години. А ще треба проїхати п'ятсот кілометрів до Мюнхена. Навіть при найкращому розвитку подій зустріч з Петком до обіду не відбудеться.

Але й тут крутитися й привертати увагу сусідів не слід. Рушаю знову в центр, опиняюсь на якійсь площі з церковкою і сквериком, припарковуюсь на перше ж вільне місце й знову роззираюсь довкола. Ніч, вервечка вуличних ліхтарів, а навпроти — червоний неоновий напис: «Кюрасао».

Нарешті хоч щось знайоме серед цієї обстановки! Ресторани Кюрасао відомі на весь Захід своєрідним меню: в них подають тільки смажену яловичину з худоби, яку спеціально відгодовують в Аргентіні. Це страва для чоловіків — вона звільняє тебе від потреби вибирати. В меню намальований силует безіменної худобини, розграфований на строго пронумеровані частини, і ти тільки показуєш, з якої частини приготувати біфштекс. Далі можеш думати про свої справи, замість вести довгі гастрономічні розмови з метрдотелем.

У цих ресторанах завжди людно. Але вони мають ту перевагу, що маленькі столики розміщені в окремих кабінах, і тобі не доводиться слухати довколишньої балаканини, а тим паче брати в ній участь.