Початок і кінець всього, що є! Як хочеш — В огні спали мене, а ні — у рай впусти! 102 Розбив ти келих мій, о невблаганний Боже! Замкнув ти вхід мені у рай жаданий, Боже! На землю вилив ти вологу пурпурову! Чим хочеш присягну, що ти… ти п'яний, Боже! 103 Гончар голів людських — своє він знає діло: Витворні чаші він виготовляє вміло. Він на обрус життя нам перекинув чашу — Й замкнув під нею все, що тисне душу й тіло. 104 З твоєю ласкою не побоюся блуду, З твоїм світильником зніму з очей полуду. Коли вбереш мене у білий плащ прощення, Я й Книги Чорної боятися не буду! 105 Багато квітів є, живих земних окрас. Їх в землю втоптує немилосердний Час. Якби живилися з могил небесні хмари, Кров дорогих тоді б аж до суда лилась! 106 Пішла б гора в танок, якби вина їй дав. Той дурнем народивсь, хто за вино картав. Я не закаюсь пить, бо без вина — не знаю, Хто б виховав мене і путь мені вказав. 107 Ось піала і жбан — візьми, моя кохана! Танцюй у квітнику, тепер пора весняна! Бо не одну таку, як ти, місяцевиду Час перетворював і в піалу, і в жбана! 108 Розбивши глечика, я не журився дуже, Бо дурню п'яному, звичайно, все байдуже. I потай мовив глек: «Колись я був так само Людиною, а ти — ти будеш глеком, друже». 109 О ти, що розум наш тобі не бачить краю! Побожний я чи ні — тобі байдуже, знаю. Я п'яний від гріха — й протвережаюсь тільки,