Коли надію я на тебе покладаю! 110 О жителі могил, чиє безживне тіло На прах розсипалось, на попіл спопеліло! Яким же то вином аж до Страшного суду Вас небо загодя так страшно обпоїло? 111 Зустрінься з милою, не забарись Прогнати клопіт, що їй серце стис. Безмежна ця краса — недовговічна: Вона й у тебе з рук втече колись! 112 Юначе, підведись — горить зоря ясна! В прозорі келихи налий огню-вина! В цім тліннім закутку живеш ти мить… а потім, Хоч як жадатимеш, не вернеться вона. 113 Вино — рідкий рубін, а глек — глибока жила, Душа моя — напій в прозорій чарі тіла, А світлий келих той, що від вина сміється, — Сльоза, що кров хмільну у серці затаїла. 114 Ті, що до Бога шлях шукають у болоті, Стіною хочуть дух одгородить од плоті. А я на стінку жбан з хмільним вином поставлю, Хоч би й мене, як жбан, повісили на плоті. 115 Красуне, як мій сум, ти довговічна будь! Ти знову ласкою мені зігріла путь. На мене мимохідь ти позирнула й зникла. Чи не за правилом: зроби добро й забудь? 116 Я часто п'ю вино, але без перепою. До кубка тільки звик тягтися я рукою. Чого ж я хочу ще? А от чого, послухай: Не тішитися так, як ти, самим собою. 117 В паланні яхонтів уста сакі* повинні. Журба за ним дає поживу й міць людині. Той, хто в сльозах за ним не потонув, живе В ковчезі Ноєвім, неначе в домовині.

* Підчаший, виночерпій.

118