Не спав, шукав забав і мав вина доволі. 144 Та доки ж ганити себе за незнання, Від безпорадності томитися щодня? Підпережуся я від сорому зуннаром, Що я гріхи творю, що мусульманин я! 145 Як пурхну я тепер на іншу рожу I знову муками свій біль примножу, Коли за слізьми, що крізь вії ринуть, Тепер я й глянути на світ не можу? 146 Для наших чистих душ уже не рік, не два Готує злигодні безодня кругова. Тож сядьмо на траву й вина скуштуймо, поки Із праху нашого не виросла трава. 147 Чому вславляються в легендах і сьогодні Лілея й кипарис, коханці благородні? Ця має десять уст, а промовлять не хоче, А в того двісті їх від сорому німотні. 148 До чари дивної, що сяє так розкішно, Рукою тлінною і доторкнутись грішно. А скільки ніжних лиць, очей живих цей Майстер Любовно створюе й розтрощує зловтішно! 149 Мерцям однаково, що оцет, а що мед, Хмільному все одно, що Балх, а що Мешхед. Лий повно в піалу, бо й після тебе місяць, Невпинно мінячись, летітиме вперед. 150 Чи не знайду собі я душу хоч єдину, Щоб розповісти їй про світ і про людину? У муках створена з гіркої глини горя, Лиш мить живе вона — й вертає знов у глину. 151 Прекрасний отроче, вже день устав із тьми! Тож винеси вина й дзвінкий барбат візьми! О, скільки вверг у прах Джемшідів і султанів Цей осені прихід і цей відхід зими! 152 Ті, що мандруючи собі набили п'яти,