Радій, бо кожна річ, від неї дана, — щастя. 170 На вулиці красунь блукаємо сьогодні, Кохання та вино вславляємо сьогодні! Ми увільнилися назавжди від буття — I в царство Вишнього вступаємо сьогодні. 171 Я змарнував життя, мій подих зіпсувався, I хліб гірчить мені, і з горем я спізнався. Веління Вишнього сповняти не спішив я, А недозволене… я завжди в нім кохався! 172 Хоч я не шліфував покірності перлину I тягаря гріхів з плечей своїх не скину, Все ж не пускаюся я берега надії, Бо тільки істину я визнаю єдину. 173 Про рай розказують, про гурій молодих, Про мед і про вино… Ну, що ж! Тоді не гріх I тут потішитись небесними дарами, Адже ж усе одно ми прийдемо до них. 174 Коли пшеничної перепічки дістану Та шмат баранини, та в келиха загляну, Та сяду з милою серед руїн — це втіха, Приступна, далебі, не кожному султану. 175 Коли безгрішний дух розлучиться з життям, Із праху людського нам зліплять гроб, а там, Після недовгого спочинку, доведеться Такою ж глиною для інших стати й нам. 176 Я чув, що праведні підіймуться з могили В тім самім образі, в якому опочили. Тому я з милою й вином не розлучаюсь, Щоб нас і в судний день, бува, не розлучили. 177 О небо! В злигоднях повинне тільки ти, Старе вмістилище ненависті і мсти! А ти, о земле, ти… Якби в тобі копнути, Які б коштовності вдалося віднайти! 178