О, скільки Небо нас посіяло й пожало! Налий вина повніш, давай у руки келих! Я знаю: сталося усе, що статись мало. 230 Ти добрий, Господи, легка твоя рука, Але в Ірам* не всіх пускаєш! Не яка Потрібна лагідність — покірного простити! А спробуй-но прости мене, бунтівника!

* Рай.

231 Якщо й премудрому не подолати Долі, — Що хочеш уявляй собі в небеснім колі, А смерті не минеш! Хіба не все одно, Чи з'їсть тебе хробак, чи лютий звір у полі? 232 Я гину, чашнику! Журба мене зв'ялила! Я заздрю навіть тим, кого взяла могила, Гріхи покутую, криваві сльози ллю, В болоті бабраюсь, а вилізти несила! 233 Щоб з дерева життя собі діждати плоду I хоч на мить одну знайти душі догоду, Ніколи з келихом не розлучайся, друже, — Й тоді відчуєш ти найвищу насолоду. 234 Для смутку труйного — вино протиотрута: Хильнеш коновочку — і вже печаль забута. На молодій траві пий з молодими, поки I над тобою теж зазеленіє рута. 235 Покинь вагатися, обряди занедбай, Навчись ділитися, не берегти свій пай! На душу іншого й на грунт не важся! Той світ Беру на себе я, а ти вино давай! 236 Мені щовечора тривога серце крає, На груди перел дощ з очей моїх спадає. Коновку голови журба вином не сповнить, Бо що схиляється, те повним не буває. 237 Мене єретиком ти охрестив, спідлоба На мене зиркаєш, в очах у тебе злоба. Я добре знаю й сам, що правий ти… Та тільки