17 Ви в себе всесвіту ввібрали силу I судите про нього — з небосхилу, А суть пізнавши — наче небосхил, Сягаєте чолом земного пилу. 18 I юних, і старих — всіх поглинає час, I невеликий нам дається днів запас. Ніщо не вічне тут: ми підемо так само, Як ті, що вже пішли й що прийдуть після нас. 19 Не буде рож — є колючки над яром; Погасне світло — вдовольнишся жаром; Не буде шейха й ханаки* — ну що ж: Здобріємо дзвіницею й зуннаром**.

* Ханак — місце молитви, монастир.

** Зуннар — пояс, який носили християни в мусульманських державах.

20 Ти з глини сам зліпив мене, о Боже! Ти ковдру тчеш мені і стелиш ложе. Ніхто у голову мені, крім тебе, Ані добра, ні зла вписать не може! 21 Той, хто усмішку дав устам дитячим, Хто темряву послав очам незрячим, Нічого нам не дав! Та ми не плачем, Бо тільки горе навкруги ми бачим. 22 Як жаль, що молодість безслідно протекла, Що в ступі Неба нас потовчено до тла! О горе, горенько! I оком не змигнувши, У прах вернулися, покинувши діла! 23 Хоч гарні щоки й кучері я маю І станом кипарис переважаю, Але спитайте, нащо Майстер вічний В земнім саду зростив мене? Не знаю. 24 Від хліба, що Творець нам посилає, Ніхто й малої скибки не відкрає. Тож не турбуйсь про те, що в тебе є, I не турбуйсь про те, чого немає. 25 Не бійсь, як серце я покину без керма: Воно — як океан, у нього меж нема.