У струмі сліз моїх півкраю захлинеться. Кривавим жолобом зробилась кожна вія! А вії опущу — новий потоп почнеться. 68 Якщо Творцю неприйнятні мої бажання, То як же здійснити мені мої бажання? Коли усе, що хоче Бог, — високе й чисте, То, значить, грішні і брудні мої бажання! 69 Ті, що освіти та знання надбали, Що світочем наук для нас палали, Не здужали із тьми цієї вийти: Сказали баєчку — і в сон запали. 70 Хто землю цю створив, ким небеса підперті, Від кого душі в нас, мов жорном, сумом стерті, О, скільки пишних уст і лиць ясних, як місяць, У землю заховав, в тісну шкатулу смерті! 71 Свого майбутнього ніхто не прозирне. Навіщо й думати про те, що неясне? I хвильки не марнуй (якщо не збожеволів), Бо й не зоглядишся, як вік твій промине. 72 Ковтає крапельку розбурхана ріка, На землю падає пилиночка легка. А як же ти живеш? Хіба не так зникаєш, Як та дрібнесенька у вихорі мошка? 73 Хоч у гріхах бридких мої загрузли ноги, Я не журюсь, як той, хто жде згори підмоги. З похмілля гинучи, я знову буду пити Й минати з милою мечеті й синагоги! 74 Журитись завтрашнім, о друже мій, не слід: Вважай за знахідку скороминущий світ. Ми завтра кинемо шинок цей і пристанем До товариства тих, кому сім тисяч літ. 75 Хто в найтаємніше спроможний зазирнути, Той не шукає втіх і не боїться скрути: Якщо добро і зло — минущі, то байдуже,