Зореліт вигулькнув із пітьми та заліг у своє лігво. За невеликим космодромом простягся загорнутий у сутінки древній Геергейм, зіщулився калачиком проти вітру. Руді вогні світилися під стріхами старих осель, але криві мощені вулиці були порожні й звивалися наче каньйони по гребеню гори, з якої нерадісно позирав замок, древнє гніздо славетних баронів. Вальтам мусив оселитися там, і нечисленний Геергейм тепер столиця Імперії. Від гордого Скірнора та величного Труванґа лишилася тільки радіоактивна твань, і дикі звірі вили серед обгорілих руїн колишнього палацу.

Скорроґан, син Вальтгака, тремтів, виходячи зі шлюзу, тремтів, спускаючись трапом. Сконтар був холодною планетою, холодною навіть для тубільців. Скорроґан загорнувся у свій важкий хутровий плащ щільніше, ніж завжди.

Вони чекали внизу біля трапа, старійшини Сконтару. Коли Скорроґан побачив їхні незворушні обличчя, йому похололо в животі. Хтозна, може й смерть чекає на нього серед цього мовчазного й похмурого гурту. Звичайно ж, ганьба… чи може й більше за ганьбу?

Імператор Вальтам теж стояв там, його білу гриву роздував пронизливий вітер. Його золоті очі, здавалося, світилися в сутінках, жорсткі та жорстокі, сповнені глибокої похмурої ненависті, що тліла в них. Його старший син і спадкоємець Тордин стояв поруч. Останні сонячні промені мигтіли червоним на вістрі його списа, і здавалося, що з неба капає кров. Тут були й інші хоробрі сканґи, і глави провінцій Сконтару й планетних колоній, і всі вони стояли й чекали на Скорроґана. За ними вишикувалася низка охоронців імператорського палацу, шоломи та кольчуги поблискували в сутінках. Вони стояли в тіні, але ненависть і презирство промінилися з них.

Скорроґан підійшов до Вальтама, стукнув списом у вітанні та схилив голову не нижче, ніж зазвичай. Все мовчало, тільки скиглив вітер. Поземок гуляв полем.