Звідусіль я одержував листи з більш-менш серйозними пропозиціями супроводжувати мене в подорожі. Що ж до журналістів, то вони просто набридли мені.

Серед листів, які надходили до мене, траплялися чудові, але були й дуже дивного змісту. Один молодик, наприклад, пропонував узяти його в експедицію виключно з гастрономічних міркувань: в разі невдачі він заздалегідь дозволяв себе з'їсти. Інший повідомляв, що вже тричі намагався покінчити життя самогубством, і просив узяти його в подорож, переконаний, що я винайшов найкращий спосіб вирушити на той світ.

У четвер, 15 травня, мені подзвонив Жан Люк де-Карбуччіа, який згодом став моїм вірним другом. Він погодився видати мою майбутню книгу й запропонував підписати договір, який покривав усі витрати на експедицію і дозволяв моїй дружині спокійно чекати мого повернення.

17 травня я приїхав у Париж і після рішучої розмови з конструктором одержав човна, якому судилося стати «Єретиком». В Монако я повернувся як переможець, привізши з собою і трансатлантичний човен.

Тепер ми могли вирушити в океан. Відплиття призначили на 24 травня. Конструктор, аеронавт Дебрутель, востаннє перевірив у порту Монако нашого надувного човна. Цей човен-пліт був завдовжки 4 метри 65 сантиметрів і завширшки 1 метр 90 сантиметрів. Човен відповідав усім вимогам нашої експедиції. Це була надута гумова ковбаса, що формою нагадувала подовжену кінську підкову, кінці якої з'єднувала дерев'яна дошка. Завдяки цій кормі наші рибальські жилки та шнури не могли перетерти гуму й призвести до фатальної аварії. На дні човна був покладений тонкий дерев'яний настил.

Наше судно не мало жодної металевої деталі. Кожен борт являв собою чотири камери з водонепроникними перегородками; в ці камери можна було накачувати й спускати повітря незалежно одна від одної. Згодом, під час плавання, ми переконалися, що така будова човна дуже вдала.