Вільфрід сердито вдарив долонею по столі, підвівся, ступив кілька кроків до дверей, вигукнув якісь сповнені болю слова, потім повернувся назад і наготувався в чомусь дорікнути Серафіті.

— Навіщо ви зчиняєте такий гармидер, якщо вважаєте, що я занедужала? — спитала Серафіта.

— Даруйте мені! — відповів Вільфрід, уклякнувши на коліна. — Розмовляйте зі мною суворо, вимагайте від мене всього, що тільки ваша жорстока жіноча фантазія може вигадати, всього найнестерпнішого, але, моя люба, не сумнівайтеся в моєму коханні до вас. Ви використовуєте Мінну, наче сокиру, якою шматуєте мене з подвійною силою. Згляньтеся наді мною!

— Навіщо ви, мій друже, кажете мені такі слова, коли самі знаєте, що це даремно? — мовила вона, кинувши на нього погляд, який зрештою виявився таким ніжним, що Вільфрід уже бачив не Серафітині очі, а ледь помітне полум’я, миготіння якого нагадувало останнє тремтіння співу, сповненого італійської м’якості.

— О, шкода, що не можна померти від туги, — сказав він.

— Ви страждаєте? — спитала вона голосом, який вразив серце цього чоловіка так само, як і її погляд. — Що я можу зробити для вас?

— Кохайте мене, як я вас.

— Сердешна Мінна! — мовила вона.

— Я ніколи не ношу з собою зброї! — скрикнув Вільфрід.

— У вас убивчий настрій, — сказала Серафіта всміхнувшись. — Хіба я не точно передала слова тих парижанок, про кохання яких ви мені розповідали?

Вільфрід сів, схрестив руки і, насупившись, подивився на Серафіту.

— Я вибачаю вам, — сказав він, — бо ви самі не знаєте, що робите.

— Ох! — провадила вона, — жінка, починаючи ще від Єви, завше свідомо робила добро й зло.

— Вірю вам, — сказав він.

— Я певна цього, Вільфріде. Наш інстинкт цілком відповідає тому, що робить нас такими прекрасними. Те, що ви, чоловіки, сприймаєте розумом, ми, жінки, відчуваємо серцем.

— Чому ж ви зрештою не відчуваєте, як я вас кохаю?