Дiвчина здригнулася вiд несподiванки i швидко повернула голову. Побачивши його, лише на мить завмерла, потiм спритно кинулась убiк, де в тiнi розлогого дерева щипав траву її стриножений кiнь. Вона вихопила з притороченої до сiдла кобури пiстоль i, звiвши курок, спрямувала його на Кевiна. Все сталося так блискавично, що вiн не встиг навiть ворухнутися.

— Ану виходь! — гукнула дiвчина готiйською мовою. — I без вибрикiв! Жодних рiзких рухiв, бо iнакше... — Вона не закiнчила, але рiшучий вираз обличчя був красномовнiший за будь-якi погрози.

Кевiновi не лишалося нiчого iншого, як пiдкоритися. Вiн вийшов з-за куща, тримаючи перед собою руки долонями вперед.

— Все гаразд, — сказав вiн. — Не бiйся мене.

— Чого б це я боялася! — пирхнула дiвчина. — У мене зброя, i я враз виб’ю тобi мiзки.

Голяка, з пiстолем у руцi, вона мала дуже ефектний вигляд, i Кевiн мимоволi всмiхнувся, дарма що на чолi йому виступив холодний пiт, а по спинi бiгали мурашки.

— Ну-ну, крихiтко, вгамуйся, — примирливо мовив вiн. — Я ж лише пiдглядав. Повiр, я й на думцi не мав нiчого лихого.

Дiвчина змiряла його оцiнюючим поглядом i провела кiнчиком язика по верхнiй губi.

— Хто ти, красунчику? — запитала вона вже значно лагiднiше.

— Кевiн МакШон до твоїх послуг, красуне.

Дiвчина мало не впустила пiстоль. Її великi смарагдовi очi здивовано втупились у Кевiна.

— Хто-хто? — перепитала вона, нiби не розчувши.

— Кевiн МакШон.

— Невже новий герцог Лохланський?

Кевiн жартома вклонився їй:

— Власною персоною, панночко. А з ким маю честь розмовляти?

— То це вже не Готланд? — з полегкiстю промовила вона, лишивши без вiдповiдi його запитання. — Я в Логрiсi?