— Даруй, але келиха не взяв.

— Не бiда, я вмiю пити i з пляшки.

Не гаючи часу на подальшi розмови, Дейдра зробила ковточок вина, а вiдтак поклала до рота шматок добре пiдсмаженого i приправленого спецiями м’яса. За кiлька секунд, схвально промурмотiвши, вона потяглася за наступним шматком.

Якийсь час вони їли мовчки. Кевiн повiльно жував пирiг з перепелиною начинкою i знай поглядав на Дейдру, яка при всьому своєму вовчому апетитi примудрялася їсти з такою вишуканiстю, нiби сидiла за святковим столом у блискучому товариствi витончених естетiв. З її манер, правильної мови та одягу, дарма що добряче потрiпаному, було видно, що вона дiвчина шляхетського роду. I тим бiльше Кевiн не мiг зрозумiти, як вона опинилася в цiй глушинi, сама-однiсiнька, без супроводу. Та ще й у такому виглядi. Та ще й голодна, налякана...

— А знаєш, — нарештi заговорила Дейдра, — це дивно, що я зустрiла тебе тут. Вiдколи надiйшла звiстка про смерть лорда Шона Мейгi, ми чекали на твоє прибуття до Авалона. Ти ж мав представитися королю як новий герцог Лохланський.

— Я так i збираюся вчинити. Але мiй названий батько заповiдав розвiяти його попiл з фортечного муру Каер-Сейлгена, тому я спершу приїхав у Лохлан. Крiм того, якось незручно було з’являтися перед королем, жодного разу не бачивши своїх володiнь.

— Мабуть, це правильно, — погодилася Дейдра. А пiсля секундної паузи, додала: — Не всi зрадiють твоїй появi в Авалонi. Родичi лорда Шона дуже сподiвалися, що ти залишишся на своєму островi й вiдмовишся вiд спадку.

— Я хотiв вiдмовитися, ще за його життя. Але вiн змусив мене заприсягтися, що я не зроблю цього. — Кевiн сумно зiтхнув. — Бо бачив у менi свого вмерлого в дитинствi сина. Часом менi навiть здавалося, що вiн вважав мене своїм справжнiм сином.

Дейдра пильно вдивилася в Кевiнове обличчя.

— А й справдi, — промовила вона, — ти чимось нагадуєш Дункана.