— А ще я сподiваюся, — продовжувала вона, так i не пояснивши своєї присутностi в Лохланi, — що мiй титул принцеси не вплине на нашi стосунки, i ти не станеш називати мене „ваша високiсть”, „мiледi” — i взагалi корчити iз себе придворного кавалера.

— Я нiколи не був придворним кавалером, — вiдповiв Кевiн. — Я типовий провiнцiал.

— Тим краще. Я обожнюю провiнцiалiв i терпiти не можу всiх цих набридливих маккормакiв та маелгонiв з їхнiми солоденькими манерами. — Дейдра обурено пирхнула. — А втiм, друзяки кузена Емрiса ще гiршi. Колiновi наближенi хоча б мають голову на плечах, а не лише вiшалку для вух.

— То ти вирiшила трохи вiдпочити вiд придворних серед лiсiв i озер Лохлану? — значуще запитав Кевiн.

Натяк був досить прозорий, однак Дейрдра знов ухилилася вiд прямої вiдповiдi.

— Десь так, — сказала вона, допила вино зi своєї пляшки i взяла Кевiнову, ще наполовину повну. — Ти ж не заперечуєш?

— Звiсно, нi. Та май на увазi, що вино гiбернiйське. Здається слабким, мов сiк, але здорово вдаряє в голову.

— Нiчого, я знаю собi мiру, — запевнила Дейдра. — Розкажи про себе, Кевiне МакШон. Я чула, що в твоєму походженнi є якась загадка.

— Ну, це ще м’яко сказано. Особисто для мене моє походження суцiльна загадка. Двадцять рокiв тому селяни знайшли мене на узлiссi, загорненого в червону, шиту золотом мантiю. Вiд народження менi було лише двiйко мiсяцiв, тож навряд чи мене могли потай привезти на одному з кораблiв. З iншого ж боку, мешканцiв на островi не дуже багато, майже всi одне одного знають, i невдовзi з’ясувалося, що жодна з мiсцевих жiнок не могла бути моєю матiр’ю. Словом, казна-що. Мене вiднесли до тодiшнього губернатора, лорда Маркуса Фiнiгана, оскiльки ясно було, що я не звичайний найда, вiд якого вiдмовилася рiдня. До того ж бiля мене знайшли чудову шпагу зi срiбним, але мiцним, мов сталь, клинком; а також перстень з коштовним каменем...