— Я старий майстер, і руки вже погано слухають мене, та й очі не ті, однак скажу тобі, Скіпуре, що твій племінник Агал перевершив мене. Такої чаші я б не зміг викарбувати і в кращі свої роки. Визнати таке мені важко, бо мій батько працював із сріблом та золотом, а син Анаксагор успадкує від мене справу, проте ніхто ще не міг зробити такого чуда, як юний скіф. Я кажу це з гіркотою і радістю. Мою гіркоту ти, мабуть, розумієш: кому приємно, коли чужинець перевершує і тебе, і твого сина, але я не можу не радіти, коли бачу справжній мистецький твір, така радість завжди долає гіркоту. Бери, царю, цей витвір рук скіфських, цю срібну чашу, — вона зроблена для тебе й по праву належить тобі.

Але Скіпур не одразу взяв чашу. Він повернув її на долоні грека, розглядаючи карбування, — може, упізнав себе в поважному бородатому скіфі; який підняв акінак, бо посміхнувся весело. Нарешті взяв чашу й ступив до великого чорного глечика з червоним вином.

— Налий, Агале, — наказав владно, — налий мені повну чашу, бо справді вона радує зір і з неї можна пити тільки добре старе вино.

Скіпур дивився, як ллється з вузької шийки густе вино. Дочекався, доки чаша наповнилася по вінця, мабуть, вистачило б краплини, щоб вино перелилося, підніс до вуст, не розплескавши, і спорожнив одним духом. Показавши Понтаклові й племіннику на місця поруч себе, опустився на м’яку вовняну подушку.

З’явилися слуги. Вони принесли срібні тарелі з сиром-іпакою, овочами та фруктами, солоними оливками, в’яленою рибою й вареним м’ясом, а на великому блюді — шматки підсмаженої баранини.

На кілька хвилин Скіпур забув і про грека, і про Агалову чашу, вибрав великий шмат масної баранини, кусав, обрізаючи перед самими губами гаряче м’ясо, й лій стікав У нього по пальцях на рукави сорочки. Але це анітрохи не бентежило Скіпура, він обтирав пальці просто об сорочку, лишаючи масні сталки, і мружився од задоволення.

Понтакл і Агал також потягнулися до м’яса. Всі насолоджувалися смачною їжею і старим вином — раби ледь встигали підливати в чаші.