Раби чекали на царя, низько схилившись. Один підскочив і зняв із Скіпура плащ, другий поставив перед ним велику, вичищену до блиску миску з теплою пахучою водою. Цар вимив руки та обличчя. Третій раб подав йому білу лляну сорочку. Скіпур переодягнувся. Видно, свіжий прохолодний одяг поліпшив йому настрій, бо цар милостиво махнув рабам рукою, відпускаючи їх, і разом з Агалом піднявся на другий поверх.

Глиняні глечики з білим та червоним вином уже стояли на товстій повсті, якою раби встелили кімнату. Варене та смажене м’ясо апетитно парувало на великих дерев’яних тарелях. Либонь, Скіпур зголоднів, бо зупинився, вдихаючи запах баранини, і ковтнув слину. Потім, переборовши себе, підійшов до вікна й запитав у Агала:

— Я не бачив тебе вже два роки, що ти робив і чого досяг?

— Звели покликати Понтакла, — вклонився Агал.

— Він тут?

— Чекає внизу.

Скіпур сплеснув долонями, і раб одразу з’явився в кімнаті.

— Нехай старий грек зайде сюди, — наказав цар владно.

Раб був кмітливий і не став з’ясовувати, якого саме старого грека слід погукати, нечутно метнувся вниз, і мало не одразу на сходах з’явився Понтакл. Ішов прямо, бо не звик згинатися ні перед архонтами, ні перед царями. Він — вільний громадянин вільної Ольвії, майстер, який поважав себе й свою роботу. Наблизився до Скіпура, зупинився й мовчки чекав царських запитань. Мабуть, знав, чого хоче від нього скіфський цар, бо мовчки витягнув з-під хітона щось загорнуте в тканину, повільно розгорнув і поставив на долоню велику срібну чашу з викарбуваними по боках зображеннями скіфів.

Грек підняв чашу над головою, щоб її краще було видно, повернув в усі боки обережно, наче святиню, і з поклоном подав цареві. Він уперше схилився перед Скіпуром, але не було в тому ні приниження, ні улесливості. Либонь, майстер схилявся перед мистецтвом майстра, який створив таке чудо, і, певно, це було саме так, бо Понтакл мовив нарешті: